Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Дощами судними над ним
22. Володимир Винниченко. «Момент»
В. Виниченко – видатний український прозаїк, драматург, художник, політичний діяч. Він є автором першого українського фантастичного роману «Сонячні машини», автором «малих форм», романів і драм. Почавши з реалізму, він згодом обирає імпресіоністичний стиль.
Основні твори: «Краса і сила», «Намисто», «Сонячнамашина», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Між двох сил», «Гріх», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Великий молох», «Слово за тобою, Сталіне!», «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем».
Теми та ідеї творів: дослідження людської особистості, утвердження людиною свого «я», випробування нею своїх внутрішніх сил, протистояння свідомості та інстинктам, честь і зрада, проблема стосунків між статями, пробудження національної свідомості.
Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як Володимир Винниченко. (М. Жулинський)
«Момент»
(Із оповідань тюремної Шехерезади)Новелу «Момент» фахівці назвали справжньою перлиною творчості Винниченка.
Жанр: імпресіоністична новела.
Новела – невеликий розповідний художній твір про незвичайну життєву подію
з несподіваним фіналом.
Імпресіонізм – це мистецтво передачі безпосередніх вражень.
Темою новели стала історія короткого кохання, що зародилося між молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації.
Ідейний зміст твору: доведення того, що люди інколи бездумно втрачають миті щастя, підкорюючи свої вчинки суворим приписам моралі, а інколи, силкуючись затримати й продовжити його, гублять своє щастя назавжди.
Авторська ідея: усе, що природне, є прекрасним.
Основні риси новели «Момент»:
• сюжет динамічний і напружений;
• наявність імпресіоністичних засобів: колористика тексту концентрує сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює -пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі;
• розповідь ведеться від першої особи.
Проблеми:
– любові і щастя людини;
– миті як вічності;
– філософії людського буття;
– життя і смерті;
– гармонії людини і природи;
– природності душевних і тілесних поривань
Ідейно-художній зміст, сюжетно-композиційні особливості.
«Із тюремних буднів Шехерезади» – такий підзаголовок новелі дав автор, і це не випадково. По-перше, Шехерезадою виявляється чоловік-оповідач, а не жінка, однак, аби зацікавити своїми тюремними оповідями, автор вдається до інтригування читача підзаголовком. По-друге, таким підзаголовком автор натякає на близькість свого твору до казки. Адже новела справді нагадує жанрову модель чарівної казки, сюжет якої побудований на міфологічному мотиві перетинання межі.
Поділ на елементи сюжету новели «Момент» досить умовний, тому що не вкладається в традиційні рамки.
У в’язниці один чоловік, якого, очевидно, через уміння розказувати різні історії охрестили Шехерезадою (герой-оповідач не має імені тому, що автор хотів зосередитися на його почуттях і переживаннях, а не на самій його особі), розповів про свій вдалий перехід через кордон із панною Мусею, яка, мабуть, була пов’язана з революціонерами, бо її шукала поліція. Цю молоду красиву панну він уперше побачив уже на прикордонні. Так склалося, що їм разом довелося долати повний небезпек шлях через кордон. Хоча молоді люди відразу закохалися, вони деякий час стримували свої почуття, не могли віддатися коханню, адже над людиною тяжіють моральні приписи. Уже подолавши небезпечний кордон, молоді люди, що так любили життя, пізнали момент щастя. «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття – «не треба», «не можна»; це було щастя крові, мозку, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі». Але далі їхні дороги розходяться, бо Муся переконана: «Щастя момент. Далі вже буденщина, пошлість. …Саме найбільше щастя буде мізерним у порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде…»
Оповідач погодився з нею, хоч він і не знав «хто вона, де вона», але її образ він носив у душі. Адже щастя, за Винниченком, – це «свободна воля», воля від тягаря, й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя – у миттєвому захваті.
Скорочено «Момент» (Із оповідань тюремної Шехерезади)
Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна. Вона засміялася і запросила його сідати.
Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє.
Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, як проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Потім раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб’ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають.ті, що люблять життя».
Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до” дерева то повзу-чи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає.
Йому так хотілося пригорнути її до себе, але вона відсторонилася. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб’ють. Він сказав, що її не вб’ють, і сам у це повірив.
Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, «з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким».
Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було «щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік». Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються,* і він ніколи її не шукатиме. Щастя може тривати лише момент, а далі вже йде буденщина, банальність. Розум героя-оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.
Критика, коментарі до твору, пояснення (скорочено)
У новелі «Момент» поєдналися реалістичне змалювання дійсності і філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності. Образ Панни в новелі — це втілення ідеї вічної жіночності, краси й загадкової незбагненності, твір написаний в імпресіоністичному дусі.
23. Павло Тичина. «О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить…»
Аналіз вірша “О панно Інно” та його характеристика. Жанр, мотив та віршовий розмір твору.
Літературний рід: лірика.
Жанр “О панно Інно”: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна (любовна).
Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Віршовий розмір: ямб.
«О, панно Інно…» (1915) — найвідоміший зразок інтимної лірики П. Тичини.
Мотив твору — нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер — Полю та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах.
«Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов’язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги — це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми, і зрозуміло з якою метою —- аби підкреслити унікальність свого кохання, його неподібність на будь-чиє ще. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінно», тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера старого давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі: «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець посилює рефреном «сніги, сніги, сніги…».
Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й здітерації, фоносимволіка.
Тема: зображення краси природи, прихід весни.
Головна думка: автор передае у творі красу природи.
Жанр: пейзажна лірика
Художні засоби: епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).
Ліричний герой мрійливий і обдарований.
Римування перехресне.
Віршовий розмір — дактиль з хореєм.
У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.
Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя.
У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків:
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звукозорові експерименти свого вчителя.
Вражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».
Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть
Жанр: інтимна лірика.
Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання.
Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а отже, уславлення гармонії.
Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.
Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях!
Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя.
Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі», а потім швидше звуковий образ — ”солов’ї”.
Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для інтимної лірики: риторичне запитання, риторичне ствердження, епітети, метафори. протиставлення. Присутня синекдоха — „дідугани” (дерева).
Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування паралельне.
24. Максим Рильський «Молюсь і вірю…»
Рильський Максим Тадейович народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві.
Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915—1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926). У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
Після ув’язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
Поет помер 24 липня 1964 р. після тяжкої хвороби. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.
Віршовий розмір: ямб.
Вірою, надією, оптимізмом сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю…». Голуби в небі, дзвінкий сміх коханої людини поруч, вітер, простір, води — хіба це не щастя? Ліричний герой упевнений у собі, світ він уже називає своїм дитям і готовий жити, поки «дозволить дух життя». Бог, природа й він сам виступають єдиним, гармонійним цілим, і нам передається оця бадьорість, цей оптимізм молодого поета.
Про твір: вірш сповнений молодечого оптимізму, кожен рядок наснажений світлими тонами, ліричний герой клянеться, що буде жити, доки дозволить йому «дух життя». Підсилюють світлі відчуття життя пейзажні штрихи: «грає вітер», «голуби ясної вроди черкають неба береги». Анафори, риторичні звертання й оклики, інверсії, епітети — це той арсенал художніх засобів, якими щедро наснажив поезію М. Рильський.
Вірш “Молюсь і вірю”
“Молюсь і вірю. Вітер грає…”
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п’яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.
І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б’ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.
Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!
Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
25. Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Тема твору: Роздвоєність душі головного героя, що спричинена його політичним світоглядом
Ідея твору: зіткнення людських цінностей та ідеалів революції.
Сюжет: Громадянська війна. Головний герой – Я або безіменний чекіст є головою «чорного трибуналу комуни». У трибуналі четверо: сам Я, доктор Тагабат, молодий хлопчина Андрюша та дегенерат, що уособлює вірного, але бездумного пса революції.
Чорний трибунал разом з червоноармійцями входить до міста, розташовується у «будинку розстріляного шляхтича». Чорний трибунал призваний винищити всіх, хто проти нової радянської влади. Тих, хто не згоден хапають на вулицях, висмикують з квартир, містом йдуть облави. Всіх, хто потрапив до рук червоноармійців ведуть до Я. Саме безіменний чекіст повинен вирішити, чи розстріляти ту чи іншу людину, як ворога революції. Хоча насправді ніякого суду немає, головний герой просто дивиться на чергового затриманого й промовляє страшний вирок «Розстріляти!». Він – голова чорного трибуналу, караюча рука нової влади, він не має права на емоції. Але інколи його все-таки починають мучити сумніви, дуже неясні, заглушені радянською пропагандою, але вони розбурхують його душу, примушують мучитись. В такі миті, коли йому треба заспокоїтись, він йде на край міста, туди, де живе його мати. Хвильовий подарував образу матері безіменного чекіста лише одну прикмету – від неї завжди пахне м’ятою. Син притуляється до неї, відчуває заспокійливі пахощі м’яти й чує лагідний голос: «Сину, мій м’ятежний сину, як ти змучив себе». У обіймах матері йому стає спокійніше, він відпочиває серцем і знов відправляється вершити червоне правосуддя.
Впродовж усього твору автор показує трансформацію, що відбувається в душі героя. Якщо спочатку його гнітить те, що він змушений робити, то згодом він починає отримувати якусь хворобливу насолоду від того, що коїть. Поступово він починає відчувати себе Богом, вершителем людських доль. Йому не треба думати, не треба відчувати, він-воля партії, він всемогутній! Й чергового разу, коли до його кабінету мають завести засудженого, він вирішує навіть не повертатись до нього обличчям, а одразу винести вирок. І тільки тупіт багатьох пар ніг примушує його озирнутися.
Перед ним черниці, багато черниць, а серед них – знайомі очі, очі його матері. Як мати Я опинилася серед прихильниці Бога, невідомо, однак Чекіст не повинен зважати на почуття, бо він…Він не може виголосити вирок, він занімів. Черниць ведуть у підвал, а голова чорного трибуналу залишається наодинці зі своїми думками. Як він має вчинити? «Я чекіст, але я і людина» – ось які думки бентежать його. Революційні ідеали зіштовхуються зі справжніми людськими цінностями. Хто переможе: чекіст чи людина? До кабінету заходить Андрюша і пропонує влаштувати втечу матері Я, однак розлючений чекіст відсилає його.
На світанку надходить новина, що в місто рвуться білі, треба відступати, але перед тим стратити всіх ворогів революції. Полонених вишиковують на галявині біля лісу. До Я підходить доктор Тагабат. «Ось ваша мати, візьміть її і робіть, що хочете…». Навіть ця залізна людина розуміє, що таке справжні ідеали, він фактично дає свою згоду на врятування матері. Я відводить мати до лісу, він все вирішив для себе, але в глибині його душі все ще йде боротьба. Людина чи чекіст? Мати бачить, як мучиться її син, і вирішує все за нього – лягає грудьми на маузер, який він тримає у руці. Лунає постріл. Жінка падає. Безіменний чекіст чує, як доктор кричить, що треба відступати. Він біжить за військом, потім повертається, бере до рук тіло матері, вдивляється в її мертве обличчя. Його знов кличуть, і він кидає тіло найдорожчої людини, кидає не поховавши, а сам біжить туди, де горять для нього вогні загірної комуни.
26. Юрій Яновський. «Подвійне коло», «Шаланда в морі»
Новела «Подвійне коло» скорочено
Тема: криваві події братовбивчої громадянської війни на прикладі родини одеситів Половців.
Ідея: протиставлення людських цінностей – політичним, засудження братовбивства
Сюжет: Дія новели розгортається протягом одного дня в степу під селищем Компаніївка. Ситуація в творі умовна: на полі бою зустрічаються п’ятеро синів старого одеського рибалки Мусія Половця, які представляють різні політичні угрупування.
Перший бій відбувається між Денікінцями (за повернення влади царя) та петлюрівцями (за вільну Україну). Козаки Оверка половця перемагають білогвардійців його брата Андрія. Після відмови Андрія перейти на бік петлюрівців, Оверко наказує козакам зарубати свого брата. Покидаючи поле бою, козаки зіштовхуються з махновцями, якими керує Панас Половець. Разом з ним у загоні перебуває наймолодший з братів – Сашко, йому всього чотирнадцять. Після короткого бою махновці перемагають і Панас вбиває свого брата вистріливши йому в скроню. Але перед смерть Панас встигає згадати мудрість, якої навчав їх батько «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду». Кожен з братів згадує цю приповідку перед смертю, цим автор хоче показати наскільки класові суперечності затьмарили у людських душах справжні цінності.
На відміну від брата, Панас вирішує поховати загиблих. Махновці риють велику яму й скидають туди тіла і денікінців, і петлюрівців. Коли вони закопують могилу, починає йти дощ. Це найсильніша сцена в усій новелі. Сама природа плаче над тим, що роблять люди. В їхніх серця нема смутку, Панас і Сашко не тужать за братами, але природа примушує плакати їх, і по обличчям цілого загону течуть дощові сльози.
Махновці не встигають поїхати, як з-за лісу виїжджає загін червоноармійців під проводом Івана Половця. У короткому бою махновці програють. Панас не хоче підкорятися червоній владі і скоює самогубство, Сашко намагається повторити вчинок брата, але Іван забирає в нього маузер. Сподіваючись на те, що хлопець ще малий і його можна перевиховати Іван бере Сашка із собою.
А на березі моря в Одесі стара Половчиха дивиться у далечінь і думає про своїх синів…
«Шаланда в морі скорочено»
Тема: надзвичайна пригода, що сталася в морі під Одесою
Ідея: возвеличення родинних цінностей, вірності й народної моралі
Сюжет: Одеса. Берег моря, вітер трамонтан здіймає величезні хвилі. Дружина Мусія половця вдивляється в далечінь, туди, куди уплив її чоловік. Разом за червоноармійцем Чубенко він поплив ховати десь зброю. Але їх немає вже давно. Раптом з’являється човен, можна розрізнити дві людські постаті, що сидять в ньому. Від шторму шаланда перевертається. Видно, що хтось один випив, але виявляється, що це не Мусій.
Половчиха продовжує стояти на березі моря, шаланда поступово наближається до берега. Стара вирішує врятувати човен, бо це найбільший човен рибальської громади. Вона бачить, що за човном щось тягнеться і думає, що море повертає їй тіло чоловіка. Але Мусій виявляється живим, він не поплив до берега разом з Чубенком, бо хотів, так само, як його жінка, врятувати човен. Старі обіймаються і йдуть додому «так, як ходили все життя».
27. Володимир Сосюра. «Любіть Україну»
У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом.
З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу.
Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.
По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25).
Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів.
Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану.
У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.
В 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну».
Помер 8 січня 1965 року.
Твори Володимира Сосюри:
романи:
Третя Рота (1926-30; 1942; осінь 1959 — весна 1960)
Червоногвардієць (1937-40; віршований роман)
- вірші:
Білі акації будуть цвісти
Васильки
Вода десь точить білий камінь
Ганна Іванівна
Гей, рум’яні мої небокраї
До брата
Іще не скресла крига на Дніпрі
Зима
Коли світало
Люблю весну, та хто її не любить
Любіть Україну (1944)
Літо
Марії
Солов’їні далі
Степ
Так ніхто не кохав
Третя рота (Павлу Безпощадному)
Учитель
Я пам’ятаю
Як я люблю тебе, мій краю вугляний
- поеми:
1917 рік (1921)
Віра (1923)
Вітчизна (1949)
Володька (лютий 1943)
Вчителька (1928–1929)
Галичанка (1931)
Залізниця (1923–1924; епопея з п’яти поем)
Мазепа
Минуле (1930)
Оксана (1922)
Розгром
Розстріляне безсмертя (1960)
Студентка (1947)
Червона зима
Тема: зображення поетичного образу України, її краси її величі.
Ідея: возвеличення палкого кохання українців до рідного краю, Батьківщини.
Основна думка: любов до України є єдністю з невід’ємних частин духовності людини
Жанр: громадянська лірика.
Римування: перехресне.
Віршований розмір: амфібрахій.
Ідейний зміст твору.
«Любіть Україну!» — це палке слово поета, мовлене в радісну годину визволення української землі. В. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу:
Любіть Україну, як сонце любіть,як вітер, і трави, і води,в годину щасливу і в радості мить,любіть у годину негоди.
Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій. Ми всотуємо українську пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну».
Український народ «своїми ділами» завоював пошану й повагу інших народів, і ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорізького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду.
Поет у творі звертається до всіх узагалі і до кожного зокрема. Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним.
Поетове слово звучить щиро й безпосередньо. З порадою бути вірним у своїй палкій любові рідній Україні звертається поет до юнака:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну!
Палким закликом-заповітом завершується високопатріотична поезія В. Сосюри:
Всім серцем любіть Україну свою,—
І вічні ми будемо з нею.
Художні особливості твору.
Передусім звертає на себе увагу емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», виражений двічі риторичним звертанням, яке і загострює увагу читача, і передає емоції автора, і є ідейно-пафосною, ідейно-композиційною основою твору.
Автор не випадково використовує епітет «солов’їна». Саме він розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови:
В грому канонад,що розвіяла в прах
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
До весен і світлих, і щирих.
Ця строфа цікава ще й тим, що В.Сосюра використовує один із найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку, перенесення назви одного явища на інше.
Зрозуміло, що багнети і грім канонад уособлюють народ, армію, яка принесла визволення від фашистських окупантів (нагадуємо, що поезія написана в 1944 році).
В. Сосюра обережно використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву пишномовність, пустопорожній пафос. Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу симфонію асоціацій: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі (усі епітети, крім першого, інверсовані, що підсилює звучання і зміст означуваного ними слова). Нечисленні порівняння (любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води, між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками) доповнюють поетичний образ рідної землі, так само, як і метафора «в просторів солодкому чарі», яка образно і сконденсовано передає красу отчого краю, його природи.
Серед порівнянь особливе смислове навантаження несе вираз «як та купина, що горить — не згора», своєрідний перифраз біблійної неопалимої купини як символу безсмертя народу, Батьківщини, яких не поневолити фашистам.
Такою — живою, реальною, зримою — постає Україна у вірші, що закінчується зверненням до молоді знову у формі заклику (юначе! дівчино!) до серця кожної людини.
Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрий серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш своє ім’я, свою Україну у віках.
29. Остап Вишня. «Моя автобіографія», «Сом»
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) – український сатирик та гуморист, перекладач, журналіст. Увів у літературу жанр «усмішка».
«Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!» (Остап Вишня).
Остап Вишня – автор усмішок, гуморесок, фейлетонів, політичних памфлетів, літературно-мистецьких нарисів, рецензій. За життя письменника було видано більше 100 збірок («Мисливські усмішки», «Вишневі усмішки» (сільські, закордонні, кооперативні, театральні) та ін.), деякі з яких перевидавалися.
Його називали «королем українського тиражу», бо своїми творами захоплював широке коло читачів.
Особливості творчого стилю Остапа Вишні:
– герой більшості творів – простий трудівник-життєлюб, мудрий і дотепний, нещадний до злодіїв та ворогів;
– тематика творів пов’язана із злободенними проблемами часу:
– українське село у віковічних злиднях;
– доля інших народів (наприклад, кримських татар);
– розвиток української культури (література і театр);
– потяг неосвічених людей до нового життя;
– партійна ідеологія;
– проблеми розвитку національної мови;
– відродження національної гідності українського народу;
– природа як джерело краси і натхнення тощо;. – багатство відтінків у змалюванні образів;
– соковитий народний гумор;
– дотепність;
– правдиво змальовані характери персонажів;
– один із основних засобів характеристики персонажів – колоритні діалоги;
– застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів – побутового і політичного, літературного і ділового, високого й буденного; –
– використання пейзажів;
– посилена увага до окремих деталей, їх обігрування.
Фейлетон (від фр. «лист», «аркуш») – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатирич-ність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.
Гумореска (від лат. «волога») – невеликий віршовий, прозовий або драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарв-леної критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.
Усмішка – різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов’язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими автор-ськими відступами.
«Моя автобіографія»
Жанр: гумореска
Композиція твору відповідає формі ділового паперу – автобіографії.
У «вступному» етюді-розділі автор розповідає про л*е, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формування світогляду майбутнього письменника.
Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів – «фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші епізоди, події. Це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим.
Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю,
Максим Рильський про гумореску Остапа Вишні «Моя автобіографія»: «Тут — увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого “щасливого” дитинства…»
Стислий переказ усмішки «Моя автобіографія»
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківеького повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.
Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Групі.
У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь, незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника..
Однак головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа – картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала”. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.
«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: «Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів».
Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи – не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Уперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчйв школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками: «їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони.
1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі,- робитиму». Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…
«Мисливські усмішки»
Особливе місце у творчості Остапа Вишні посідає тема любові до рідної природи, змалювання її краси. М. Рильський: «Остап Вишня – справжній мисливець, і при тому поет полювання».
Збірка уміщує найпоетичніші твори Остапа Вишні, які називають ліричними поезіями в прозі. Це оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики («Відкриття охоти», «Заєць», «Сом», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дикий кабан, або вепр», «Як варити і їсти суп із дикої качки» та ін.)
Особливості «Мисливських усмішок»:
– поєднання гострого сарказму і м’якого ліризму, поетичності в осягненні світу, ніжності у ставленні до природи;
-герої – благородні, розумні, кмітливі люди, веселі оповідачі, знавці безлічі мисливських історій, піклувальники про охорону природи. Вони, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них було помилуватися світанковими ранками, тихими вечорами над озерами;
-проблеми, що підняті, – людина і природа, людина і вічність буття;
-виховують любов до’ природного середовища’, навчають дбати про нього для майбутніх поколінь.
Художні компоненти «Мисливських усмішок»:
– дотеп;
– анекдот;
– пейзаж, що виконує важливу композиційну або ідейно-смислову функцію;
– портрет;
– пісня;
– авторський ліричний відступ;
– порівняння;
– епітети;
– персоніфікація;
– гіпербола.
Головним персонажем «Мисливських усмішок» є мисливець чи рибалка, який з почуттям гумору розповідає цікаві бувальщини. Як правило, в основі “невигаданих” історій лежить такий улюблений засіб народної творчості, як художнє перебільшення.
Автор постає в «Мисливських усмішках» як поет рідної природи – великий гуманіст, що змалював колоритних мисливців і рибалок, безмежно закоханих у рідні озера і ліси, річки і гаї.
У щоденнику за 23 січня 1952 року Остап Вишня писав: «їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого! І як радісно, що я нічого не вбив»
«Сом»
Жанр: усмішка
Ідейний зміст твору: 3 великим замилуванням описує Остап Вишня природу – річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, де він у’цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…»
Письменник з гумором розповідає неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, і що трапляється з рибалками. І хоч у цих пригодах багато перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої.рідної природи.
Стислий переказ усмішки «Сом»
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою, І скрізь сила – силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись білими лілеями, і тихо пісню співають.
Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються…
Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста. Дід Панько розповідав, що там така глибочінь – і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!
Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив’язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід – пана, Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все одно до дерева прив’язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився. Довго водили, поки й витягли рибину – пудів на п’ять! Розчинили – а там таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав – немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з’їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не обманює, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанеева описано, як в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя. Соми – вони такі, й катера б проковтнули, та шуму бояться.
Сом – дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього дроти води промчав човен – і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там – дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає – заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне – так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
Сом – риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.
Інтересна риба сом!
30) Микола Куліш. «Мина Мазайло»
Тема: українізація та міщанство (20-ті роки ХХ століття)
Ідея: засудження міщанської упередженості та зверхнього ставлення до української мови
Сюжет твору: Службовець «Донвугілля» Минасій Мазайло завжди хотів мати інше прізвище. Йому здається, що саме завдяки його надто українському прізвищу в нього не все вдало складається в житті.
Навіть його дружина Мокрина виходила заміж не за Мазайло, а за Мазайлова. Якби вона одразу знала про це прізвище – ніколи б не погодилася. Мина вважає, що якби він змінив прізвище на більш звучне, російське, то і по службі його одразу б підвищили. Тож він робить усе, щоб мати нове прізвище. Мина дізнається, що пожно піти до РАГСу і там собі взяти те прізвище, яке хочеш. Але він впевнений, що для цього потрібна згода всіх членів родини. Сам Мина, його дружина та дочка Рина, звісно, «ЗА», але його син Мокій ніколи на це не піде. Він теж прагне змінити прізвище, але на зовсім інше – Мазало-Квач. Мовляв, їхній дід заробляв на життя тим, що квачем вози мазав і це обов’язково повинно бути відображено у прізвищі.
Щоб якось умовити Мокія змінити свою думку, Рина видумує хитромудрий план. Вона приводить у дім свою подругу – Уляну Розсохіну, але представляє її як Улю Розсоху. Уля повинна закохати в себе Мокія, а потім завернути його на бік Рини. Поступово Мока дійсно закохується в дівчину, це почуття взаємне.
Мазайло наймає вчительку «гарних проізношєній» на ім’я Баронова-Козино, вона повинна навчити Мазайла правильної руської вимови, але всі намагання даремні. Мина все одно «гекає» і «шокає». Тим часом дружина Мазала Мокрина, викликає свою сестру з Курська. Тьотя мотя вважає, що «краще бути ізнасілованной, ніж українїзірованной». Також на родинну нараду приїздить і дядько Тарас з Києва.
Мина дізнається в РАГСі, що згода всіх членів сім‘ї зовсім не потрібна. Родина починає обговорювати, яке прізвище взяти. Варіанти на кшталт Алмазов, Тюльпанов, згодом були відкинуті. Зупинилися на тому, що треба залишити корінь прізвища і просто змінити закінчення. Врешті решт обирають прізвище Мазенін (як Єсенін).
Відбувається зміна прізвища, уся святкують, але раптом в газеті, поряд з переліком людей, які змінили прізвища, бачать напис: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна…».
31) Богдан-Ігор Антонич. «Різдво»
Рід: лірика.
Жанр: вірш.
Тематичний різновид: філософська лірика.
Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.
Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.
Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.
Богдана-Ігоря Антонича складно віднести до якоїсь течії, оскільки його творчість характеризується винятковою вишуканістю й неоднозначністю, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним.
Мотиви: «велике в повсякденні»; «краса»; «Батьківщина»; «природа». Образи: людей: лемки у крисанях; Марія; міфологічних істот (умовно): бог; природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх; предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.
Символічні образи: кожен образ у поезії є своєрідним символом: сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос); лемки (символ-аналог волхвів); золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя); місяць (символ батьківщини).
Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».
Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).
Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.
Різдво
Date: 2015-09-03; view: 836; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |