Історико-теоретичні передумови становлення та динаміка розвитку феномену інтертекстуальності як засобу творення багаторівневого тексту

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку літературознавства зростання

актуальності досліджень міжтекстових зв’язків у літературних творах зумовило активний розвиток теорії інтертекстуальності в аспекті загальних стилістичних проблем. Область вивчення цих проблем включає в себе основні способи творення багаторівневих художніх текстів, які наразі цікавлять нас.

Одним із таких способів є вживання різноманітних за семантикою і

походженням видів інтертекстуальності. Їх вивчення у творах художньої літератури стало об’єктом багатьох лінгвістичних досліджень (Р.Барт, Г.Блум, Ж.Дерріда, О.Жолковський, С.Золян, І.Ільїн, Ю.Крістева, М. Ріффатер, І. Смирнов, К. Тарановськй, Р. Тименчик). На даному етапі такі дослідження міжтекстових зв’язків висвітлюють широкий спектр питань, пов’язаних із значенням, особливостями і закономірностями їхнього функціонування, але містять ряд теоретичних і практичних проблем, які потребують суттєвого доопрацювання у вивченні їх комунікативно-прагматичних і когнітивних функцій.

Питання інтертекстуальності та його форм дотепер залишаються в центрі уваги літературознавства та суміжних наукових парадигм: лінгвістики, філософії, естетики, соціології, психології; інтертекстуальність також має свій вияв у музичних, театральних творах та кіномистецтві.

Вивчення комунікативно-прагматичного аспекту інтертексту в контексті художнього твору допомагає скласти чіткіше уявлення про складну структуру творення образів, розуміння їхнього значення реципієнтом, стилістичну роль вживання різноманітних міжтекстових посилань у формуванні єдиного художнього цілого і такої категорії, як багаторівневий (полікодовий) текст. Дослідження когнітивного аспекту використання міжтекстових посилань має велике значення у розкритті потенціалу літературного твору.

Застосування інтертекстуальності, дослідження місця та ролі інтертексту набуває великого значення та актуальності в XX-XI століттях. Але досліджуючи текти попередніх літературних епох, зокрема твори найяскравішого представника доби Відродження Вільяма Шекспіра, так само можна виявити приклади вживання різних видів інтертекстуальності. Письменник використовує міжтекстовість як можливість вираження узагальнення найцікавіших відомих йому історичних подій, легенд, епізодів, сюжетів чи образів творів авторів-попередників.

Велика популярність Шекспіра серед поціновувачів дійсно якісної літератури свідчить про те, що його творчість непересічна і варта окремого наукового дослідження. Творчість Шексіра вивчена не тільки в Україні, а й в усьому світі, але питання інтертекстуальності не має меж у трактуванні, адже кожен дослідник може інтерпретувати той чи інший натяк на певний об’єкт зі своєї суб’єктивної точки зору на основі власних фонових знань. Тому актуальність роботи зумовлена зростаючим інтересом філологів до проблем інтертекстуальності та її зв’язку з проблемами сприймання художнього тексту, його інтерпретації і співвідношення картин світу автора, читача і перекладача, відсутністю комплексних наукових досліджень, у яких вивчаються особливості застосування різних видів інтертекстуальності з точки зору функціонування, аналізується їхня стилістична роль у художньому тексті Вільяма Шекспіра «Буря». Наукове значення дослідження полягає у тому, що одержані результати, спостереження та висновки можуть бути використані в лекційних курсах із загального літературознавства, лінгвістичного аналізу художнього тексту, при філологічному аналізі драматичних творів Вільяма Шекспіра та укладанні фразеологічного словника його творів.

Мета роботи – дослідити функціональні особливості інтертекстуальності в якості мовного засобу творення багаторівневого тексту.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- розглянути теоретичні основи вивчення спектру інтертекстуальності

- обрати методологічні рекомендації до виявлення функцій інтертекстуальності в контексті доби Відродження на основі тексту п’єси Вільяма Шекспіра «Буря»,

- виявити міжтекстові співвідношення у п’єсі Вільяма Шекспіра «Буря»

- визначити специфіку функціонування наявної інтертекстуальності

Об’єкт дослідження – п’єса «The Tempest» Вільяма Шекспіра.

Предмет дослідження – інтертекстуальність у всіх її видах і проявах, особливості її функціонування та вживання у п’єсі Вільяма Шекспіра «Буря».

З ціллю досягнення визначеної мети та отримання успішних результатів розв’язання поставлених питань було застосовано такі методи дослідження, як:

- тематико-типологічний (підбір та опрацювання потрібної наукової літератури);

- аналітичний (самостійне виділення суттєвих ознак та відношень, осмислення зв’язків);

- порівняльний (систематизація напрацьованих наукових досліджень);

- метод опису та синтезу інформації.

В якості теоретичної бази дослідження використовуються праці Л.Біловус та О. Селезінки.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновку і списку використаної літератури.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ АНАЛІЗУ ФУНКЦІЙ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ ЯК ЗАСОБУ ТВОРЕННЯ ПОЛІКОДОВИХ ТЕКСТІВ

Історико-теоретичні передумови становлення та динаміка розвитку феномену інтертекстуальності як засобу творення багаторівневого тексту.

1.1.1. Становлення та історична динаміка розвитку інтертекстуальності

Інтерес філологів до інтертекстуальності постійно зростає в зв’язку з проблемами сприйняття художнього тексту, його інтерпретації і зіставленні світогляду автора і читача. При дослідженні та вирішенні цих проблем використовуються основні положення теорії інтертекстуальності.

Явище інтертекстуальності трактується по-різному в залежності від часу, коли воно досліджувалось, суб’єктивних поглядів його дослідників та відношень до сфер вживання, в яких воно виявляється.

Вдаючись до історії походження інтертекстуальності, одну з перших згадок про витоки цього феномена знаходимо ще в Старому Завіті. Однак смислове ядро значення терміна «інтертекстуальність» передбачає наявність міжтекстових зв’язків, перші приклади яких можна виявити вже в античній літературі. [5]

В епоху Відродження складається уявлення про авторитарність античної літератури, філософії, мистецтва-культури в цілому, отож процес взаємодії текстів, взаємозбагачення письменників і літератур не припинявся.

Кількість «прецедентних текстів», тобто текстів, на які можуть здійснюватися посилання, зростала, поповнювалася все новими творами, які, актуалізуючись у літературному процесі, входили у свідомість письменників наступних поколінь, особливо активно в XX столітті завдяки прогресу освіти, породжуючи оригінальні смислові комбінації, нову взаємодію тексту і контексту, численні художні ефекти. [5]

Питання про ступінь розробки проблеми у випадку опису феномена інтертекстуальності ускладнюється надзвичайною багатозначністю самого об’єкта дослідження. Формулюванню категорії інтертекстуальності безпосередньо передує проблема тексту, сформульована в межах літературного структуралізму (Ф. де Соссюр, К. Леві-Стросс) зі специфічними герменевтичними нюансами (Ф. Шлейермахер, М. Хайдеггер, Г. Гадамер), яка отримала статус одного з центральних філософських концептів у постструктуралізмі. [20]

Безпосередніми джерелами теорії інтертекстуальності являються дослідження анаграм Ф. де Соссюра, історична поетика А. Н. Веселовського, вчення про пародію Ю. Н. Тинянова, поліфонічне літературознавство М. М. Бахтіна. [20]

Саме поняття інтертекстуальності розглядалося в працях М.М Бахтіна як «чуже слово». Відзначаючи монологізацію свідомості, М. Бахтін говорив, що чужі слова стають анонімними, привласнюються (звичайно, в переробленому вигляді). Функціональність полягала у привертання уваги до внутрішніх, психологічно-асоціативних, механізмів, які зумовлюють т.зв. «стихійну», неусвідомлену інтертекстуальність. [5]

Термін «інтертекстуальність» вперше було введено Юлією Крістєвою (1966). Дослідниця зробила спробу синтезувати структуралістську семіотику Фердінанда де Сосюра – його вчення, як знаки набувають свого значення всередині структури тексту, – з діалогізацією М. М. Бахтіна – з його дослідженням багатозначності значень, чи «гетероглосій» у кожному художньому тексті і слові.[23]

1.1.2 Інтертекстуальність, її визначення та види

Термін «інтертекстуальність» має безліч витлумачень, різниця між якими полягає у суб’єктивності кожного з дослідників даного явища. Проте кожне визначення допомагає створити цілісне уявлення про особливості явища інтертекстуальності.

Для Крістєвої поняття інтертекстуальності замінює поняття інтерсуб’єктивності, коли ми усвідомлюємо, що смисл передається від письменника до читача не прямо, а опосередковано, чи фільтрується «кодами», які передаються письменнику і читачу іншими текстами. [23]

Отже функція інтертекстуального погляду на літературу підтверджує думку про те, що значення художнього твору не міститься у самому творі, а виникає в результаті його інтерпретації читачем. [23]

Варто зазначити, що Р.Барт розглядав інтертертекстуальність як міжтекстуальний взаємовплив, що зумовлений існуванням джерел певного тексту до його створення та після нього. [2]

Дослідник стверджував, що кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш впізнаваній формі: тексти попередньої культури і тексти сучасної культури. Літературні ремінісценції часто свідчать про цілеспрямовану активність творчої думки письменника. Для інтерпретації мовного вислову, який зв’язує даний текст (частину тексту) з іншим текстом (частиною тексту), необхідно виявити його функцію в даному тексті і фіксувати актуальний зв’язок з попереднім текстом, тобто витлумачити його за допомогою попереднього тексту.

Ж.Женетт розвиває концепцію інтертекстуальності («очевидна наявність одного тексту і іншому), метатекстуальності («коментар, що повязує один текст з іншим, про який він говорить) і гіпертекстуальності («зв'язок претексту і післятексту у манері, невластивій коментарю; до того ж післятекст не може існувати без претексту, виростаючи з нього»), яку теж можна назвати трансформацією чи перенесенням. Він виокремлює два варіанта трансформації: лінгвістичний (переклад в сучасному розумінні) и тематичний (свідома зміна сенсу)[32]

Дослідження, здійснені Ж.Женеттом, дали змогу сконденсувати теоретичні рефлексії в п’яти типах транстекстуальних відношень:
1) інтертекстуальність як «су присутність» в одному тексті двох чи більше текстів — «текст у тексті», гра цитат, алюзії, плагіат;
2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, передмови, післямови, епіграфу, різних типів «коментарів» до твору, що містяться в ньому самому;
3) метатекстуальність як коментуюче і часто критичне покликання на свій претекст;
4) гіпертекстуальність— реляція «гіпертексту» (тексту В — нового тексту) з «гіпотекстом» (текстом А — претекстом), висміювання та пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність — зв’язок із «загальними правилами» побудови тексту, що можуть бути визначені паратекстуально — «роман», «есе» тощо, тобто ця взаємодія розуміється як жанровий зв’язок текстів. [5]

Окрім того Н.С. Валгіна визначає інтертекстуальність як введення в оригінальний авторський текст чужого тексту (епіграф, вкраплення іншої мови, цитування (точні, неточні, неприховані, приховані) чужих рядків без будь-яких виділень та посилань, літературні ремінісценції (функція яких - викликати спогад про інший твір), проникнення біблійного сюжету та образності у контекст твору. [6]

Д.Фіске вважав, що роль інтертекстуальності полягає у прочитанні одного тексту у зв’язку з іншим, привнесенні певного обсягу текстуальних знань. Необхідності щодо ознайомлення читача з іншими текстами немає, оскільки читачі здатні самі створювати певні смисли, використовуючи свої знання стосовно розшифрування кодів. [14]

Д.Коллінз сформулював визначав функцію інтертекстуальності як свідомо застосовуваний автором стилістичний прийом для збудження бажаної ракції у реципієнта т.ч. її функція - підкреслити беззаперечний авторський вплив на міжтекстекстове прочитання та сприйняття тексту. [14]

До проблем функціонування інтертекстуальності зверталися також такі дослідники, як Г.Блум, Ж.Дерріда, О.Жолковський, С.Золян, І.Ільїн, М. Ріффатер, І. Смирнов, К. Тарановськй, Р. Тименчик та ін. [5]

Інтертекстуальність має свою класифікацію за способом виявлення її у тексті.

За Н.Корабльовою інтертекстуальність може виявлятися у наступних

· текстуальних зв’язках («асоціації»):

- цитати (явна чи прихована присутність);

- ремінісценції (функцією яких є явне чи приховане посилання;

термін заснований Баллардом у 1913 році); (Eysenck and Frith, 1977, page 3)

- алюзії (функція - натяк); (варто розглянути такий термін, як «біблійна алюзія». За Н.В Черкас, поняття біблійна алюзія – це мовний засіб у вигляді непрямого посилання за допомогою слова, виразу чи речення на певний біблійний факт, предмет, особу, міф, функціональність якого полягає у викликанні в читачів певних асоціацій.[14])

· контекстуальних зв’язках («впливи»):

- запозичення, наслідування (творча залежність);

- варіації, інтерференція, палімпсест (співтворчість, роль яких залучити у контекст творчість інших);

- пародія (застосування якої вводиться для творчого заперечення);

· метатекстуальних зв’язках («повтори»):

- стереотипи (системні співвіднесення);

- архетипи (структурні співвіднесення);

- кенотипи (творчі співвіднесення). [Біловус]

Даною типологією найзручніше користуватися при виявленні текстових зв’язків та їх функцій у п’єсі Вільяма Шекспіра «Буря».

Отже, текст — це пам’ять, в атмосферу якої незалежно від своєї волі занурений кожний письменник: навіть якщо йому не довелось прочитати жодної книги, він все одно знаходиться в оточенні чужих дискурсів, які він вбирає або свідомо, або несвідомо, і тому за своєю природою будь-який текст є одночасно і твором, і інтертекстом, отже інтертекстуальність може не мати функції, якщо автор вживає її несвідомо, хоча вона може допомогти нам у трактуванні полікодового тексту [5]

Більше того, процес сприймання міжтекстових зв’язків являється індивідуальним для кожного реципієнта, не залежно від їхніх функцій. Це пояснюється розбіжностями в особистому досвіді і особливостях мислення, пам’яті і психіки. Наявність коментатора забезпечує адекватне розуміння тексту читачем і готує реципієнта до самостійного освоєння твору в чужому для автора контексті. Однак досягнення ідентичного розуміння тексту автором і читачем неможливе через індивідуальні особливості сприйняття, які властиві кожній окремій людині. [22]

Закладені в тексті значення та їх функції істотно залежні не тільки від манери оповіді віднесення, а й від аналітичної допитливості та різної літературної (ширше — культурної) компетентності реципієнтів. [Біловус]