Розділ XXI. Форт незалежний

Сьєрра‑Танділь здіймається над рівнем моря на 1 000 футів. Це гірське пасмо зародилося ще за первісних часів, задовго до появи органічного життя на землі, видозмінюючись під впливом підземного вогню. Воно складається з напівкруглих гнейсових[45]пагорків, деінде порослих травою.

Округ Танділь, тезка гірського пасма, займає всю південну частину провінції Буенос‑Айрес і відокремлюється від неї пологим схилом з величезною кількістю стрімчаків.

Населення округу Танділь становить приблизно 4 тис. жителів. Адміністративний центр – селище Танділь – тулиться до підошви північних схилів гір, під захистом форту Незалежний. Річка Чапалеофу надає поселенню досить мальовничого вигляду. А от саме селище вирізняється однією особливістю, про яку не міг не знати Паганель: його жителі – французькі баски й колоністи‑італійці. Французи і справді першими заснували колонії по нижній течії Ла‑Плати, а в 1828 році для захисту нової колонії від постійних нападів індіанців, які обороняли свої володіння від чужоземців, француз Паршапп збудував форт Незалежний.

Йому допоміг знаменитий французький учений Алсід д’Орбіньї, який знався на цій частині Південної Америки.

Селище Танділь – важливий торговельний пункт. На його галерах – високих двоколісних возах, запряжених волами і доволі зручних для пересування рівнинами, – селяни дістаються Буенос‑Айреса за дванадцять днів, тож населення жваво торгує з цим містом. Мешканці селища возять туди на продаж худобу із естансій, солоне м’ясо із саладеро та вироби індіанського ремесла: бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані шкіряні плетива тощо. Окрім доволі комфортабельних будинків у Танділі є школи і церкви, що сприяє духовному розвитку населення.

Переповівши ці подробиці, Паганель додав, що в Танділі обов’язково вдасться роздобути відомості, що їх ці3кавлять, від місцевих мешканців. До того ж у форті розташований гарнізон національних військ. Гленарван розпорядився поставити коней у стайні доволі пристойного заїжджого двору. Затим Паганель, майор, Роберт і лорд у супроводі Талькава попрямували до форту Незалежний.

Подолавши невелике узвишшя, вони опинилися під брамою цитаделі. Вартовий‑аргентинець навіть не звернув уваги на мандрівників, що доводило або цілковиту недбалість, або залізну впевненість у безпеці тутешніх місць.

На цитадельному плацу відбувалися стройові навчання. Найстаршому солдатові було років двадцять, а наймолодшому не більше семи. По правді, то була дюжина дітей і підлітків, які досить вправно фехтували. Їхня форма обмежувалася смугастою сорочкою, стягнутою шкіряним паском. На хлопчаках не було навіть шортів чи кілтів, коротких шотландських спідниць. Утім, за такої спеки можна було собі дозволити певні вольності в амуніції. Паганель не забарився похвалити уряд, що не викидає на вітер державні кошти на всякі галуни. Кожен був озброєний рушницею і шаблею, але рушниця була дуже важка, а шабля надто довга. Хлопчаки були смагляві й дуже схожі між собою, так само як і їхній капрал. Як згодом з’ясувалося, це були дванадцятеро братів, яких навчав стройової грамоти тринадцятий.

Паганель не здивувався. Як знавець місцевої статистики він знав, що середня кількість дітей у сім’ї зазвичай тут більше дев’яти, але його надзвичайно здивувало те, що юні воїни марширували, як французькі солдати, вправно заряджаючи рушниці, і що капрал часом віддавав команди рідною мовою географа.

– Оригінально! – палко промовив він.

Однак Гленарван відвідав форт Незалежний не для того, щоб споглядати муштру хлопчаків; ще менше його цікавили національність і походження малих вояків. Тому він не дав Паганелеві можливості вдосталь намилуватися ними, а попросив викликати коменданта. Паганель передав це прохання капралові, і один з аргентинських солдат попрямував до казарми.

За кілька хвилин з’явився сам комендант – чоловік років п’ятдесяти, доволі кремезний, з військовою поставою. У нього були кострубаті вуса, масивні щелепи, сиве волосся, суворий погляд. Лише це можна було розгледіти крізь густі клуби диму, що пахкотіли з його короткої трубки. Хода вояки і своєрідна манера триматися нагадали Паганелю старих французьких унтер‑офіцерів.

Талькав підійшов до коменданта, представив йому Гленарвана і його супутників. Упродовж промови індіанця комендант так пильно вдивлявся в Паганеля, що це могло збентежити будь‑якого відвідувача. Учений думав було вже з’ясувати з ним стосунки, коли вояк раптом безцеремонно ухопив Паганеля за руку і радісно вигукнув французькою:

– Ви француз?

– Так, француз, – відповів Паганель.

– Який я щасливий! Ласкаво просимо! Просимо, просимо! Я також француз! – заявив комендант, міцно потискуючи руку вченого.

– Це ваш друг? – запитав майор географа.

– Звичайно! – пихато відповів той. – У мене є друзі по всій земній кулі.

Учений ледь звільнив руку з міцних клешень і повів розмову з богатирем‑комендантом. Гленарван поривався запитати про своє, та господар форту завів своєї історії і не збирався зупинятися на півдорозі. Мабуть, вояка так давно полишив Францію, що майже забув рідну мову, бо говорив достоту, як негри французьких колоній.

Комендант форту Незалежний виявився сержантом французької армії, з 1828 року він не полишав цих місць і наразі служив комендантом форту з відома аргентинського уряду. Це був баск, на ім’я Мануель Іфарагер – майже іспанець. Проживши рік у Танділі, сержант Мануель натуралізувався[46], вступив до лав аргентинської армії і взяв за дружину пристойну індіанку. Незабаром дружина подарувала йому близнюків – ясна річ, хлопчиків, адже гідна супутниця життя сержанта ніколи не дозволила б собі народити йому дочок. Для Мануеля не було ліпшого ремесла за військове, і він дуже сподівався з часом та з Божою допомогою подарувати республіці роту юних солдатів.

– Бачили? – вигукнув він. – Лéгені! Чудові солдати! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє стріляти!

Пепе зачув, що його хвалять, і вправно виструнчився зі зброєю в руках.

– На нього чекає чудове майбутнє, – додав комендант. – Колись стане полковником або старшим бригадиром! – Комендант Мануель так захопився мріями про майбутнє своїх синів, що з ним годі було сперечатися з приводу переваги служби в армії чи майбутнього його дорогоцінних чад. Він був щасливий. Як казав Гете: «Все, що робить нас щасливими, є цілком реальним». І так з добрих чверть години, що вкрай подивувало Талькава. Індіанцеві було невтямки, як одна горлянка може видавати стільки звуків. Урвати потік комендантових слів ніхто й не намагався. Та будь‑який сержант, навіть сержант французький, все ж колись замовкає, тож зрештою замовк і Мануель, заздалегідь запросивши мандрівників на гостину. Ті приречено скорилися необхідності бути представленими пані Іфарагер. Після нетривалого спілкування вони визнали її доволі «приємною персоною», якщо цей вираз Старого Світу можна вжити стосовно індіанки.

Нарешті, коли було виконано сержантів дезидерат[47], він поцікавився у гостей метою їхніх відвідин.

Ось вона, слушна мить для розпитувань! Це завдання узяв на себе Паганель. Він почав з того, що французькою повідав комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив питанням, чому індіанці покинули цей край.

– Так‑так, нікого! – вигукнув сержант, стенаючи плечима. – Цілком правильно, нікого… Ми всі руки склавши… байдикуємо.

– Але чому?

– Війна.

– Війна?

– Так, громадянська війна…

– Громадянська війна? – перепитав Паганель, який, непомітно для себе перейшов на ламану французьку.

– Так, війна між Парагваєм і Буенос‑Айресом, – відповів сержант.

– То й що ж?

– Усі індіанці рушили на північ… за генералом Флорес…

– А де ж касики?

– І касики з ними.

– Як? І Катрієль?

– Немає Катрієля.

– А Кальфоукоура?

– Нема і натяку на Кальфоукоура.

– А Янчетруса?

– Ніякого Янчетруса!

Цей діалог переповіли Талькаву, який ствердно кивнув головою.

Мабуть, патагонець не знав або забув про громадянську війну, що згодом стала приводом втручання Бразилії і розділила республіку на два табори. Цей розбрат був на руку індіанцям, адже вони могли скористатись ним для грабежів. Отож сержант не помилявся, пояснюючи відлюдність пампи громадянською війною, що вирувала в північних провінціях Аргентини.

Ця звістка руйнувала всі Гленарванові плани. Якщо Гаррі Гранта і справді полонили касики, то, поза сумнівом, вони відвели його до північного кордону республіки. І якщо так, то де його шукати? Чи варто було розпочинати нові небезпечні і майже даремні пошуки на півночі пампи?

Перш ніж ухвалити таке відповідальне рішення, слід було ґрунтовно його обмізкувати.

Однак залишалося ще одне питання, яке слід було поставити сержантові, і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, запитав, чи не чув він про європейців, які потрапили в полон до індіанських касиків.

Мануель якийсь час розмірковував, силкуючись щось пригадати, й нарешті відповів:

– Так, чув.

– О! – вирвалося у Гленарвана. Усі з надією в очах оточили сержанта.

– Кажіть уже, кажіть! – благали вони, пожадливо впиваючись у нього очима.

– Кілька років тому… – почав сержант, – так, правильно… європейські полонені… та ніколи не бачив…

– Кілька років! – урвав його Гленарван. – Ви помиляєтеся. Дата краху вказана точно. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ледь минуло два роки.

– О! Більше, сер!

– Не може бути! – вигукнув Паганель.

– Ні, точно. Це було, коли народився Пепе… Двоє полонених…

– Ні, троє, – втрутився Гленарван.

– Двоє, – наполегливо стверджував сержант.

– Двоє, кажете? – перепитав украй здивований Гленарван. – Двоє англійців?

– Та ж ні! – відповів сержант. – Які англійці? Ні… француз та італієць.

– Італієць, якого вбили індіанці племені поюче? – вигукнув Паганель.

– Так… згодом довідався… француз урятувався.

– Врятувався! – вигукнув Роберт, життя якого, здавалося, залежало від сержантових слів.

– Саме так, урятувався – втік із полону, – підтвердив сержант.

Всі озирнулися на Паганеля, який у відчаї бив себе по чолу.

– А, розумію, – мовив він нарешті. – Тепер усе зрозуміло!

– Та в чому ж річ? – нетерпляче запитав стривожений Гленарван.

– Друзі мої, – відповів Паганель, беручи Робертові руки у свої, – нам доведеться змиритися з величезною невдачею: ми йшли хибним шляхом! Ідеться зовсім не про капітана Гранта, а про одного мого співвітчизника, товариша якого, Мазко Вазелло, справді вбили індіанці племені поюче. Не раз жорстокі індіанці гнали француза до берегів Колорадо, та зрештою йому вдалося втекти з полону і повернутися до Франції. Вважаючи, що йдемо слідами Гаррі Гранта, ми натрапили на сліди молодого Гінара.

Запала глибока мовчанка. Помилка була очевидна. Подробиці, повідомлені сержантом: національність полоненого, вбивство його товариша, втеча з полону – все було сумним доказом прикрої помилки.

Гленарван понуро глянув на Талькава.

– Чи не чули ви про трьох англійців? – запитав Талькав сержанта.

– Ніколи, – відповів Мануель. – У Танділі було б відомо… я знав би… Ні, цього не було…

Після такої категоричної відповіді Гленарвану нічого було робити у форті Незалежний. Він і його друзі подякували сержантові, потисли йому руку і подалися геть.

Гленарван був у розпачі: всі його сподівання виявилися марними. Роберт мовчки йшов поруч, ледь стримуючи сльози. Гленарван не знаходив для хлопчика слів утіхи. Паганель, жестикулюючи, говорив сам до себе. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, мабуть, його індіанське самолюбство зачепив той факт, що він повів іноземців хибним шляхом. Утім нікому й не спадало на думку дорікнути йому за таку помилку.

Вечеряли мовчки. Звісно, жоден із цих мужніх і самовідданих людей не шкодував про марно витрачені сили. Одначе кожного гнітила думка, що в одну мить зникла надія на успіх. Та чи можна було справді сподіватися натрапити на слід капітана Гранта між Сьєрра‑Танділь і океаном? Аж ніяк. Якби котрийсь європеєць потрапив до рук індіанців, то сержант Мануель знав би про це напевне. Така подія вмить поширилася б серед тубільців, що ведуть постійну торгівлю з Танділем і Карменом поблизу гирла Ріо‑Негро. Торговці Аргентинської рівнини про все знають і про все повідомляють. Отже, мандрівникам лишалося тільки одне: якнайшвидше дістатися «Дункана», що чекав їх поблизу Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, що спонукав їх на здійснення таких невдалих пошуків. Географ перечитував його з відвертим роздратуванням, наче прагнув вирвати з паперу інше тлумачення.

– Але ж цей документ цілком зрозумілий! – вигукнув Гленарван. – У ньому чітко йдеться і про загибель «Британії», і про те, де саме перебуває в полоні капітан Грант.

– А я заперечую! – вигукнув Паганель, гримнувши кулаком по столу. – Ні, ні і ні! Оскільки Гаррі Гранта немає в пампі, то це означає, що його взагалі немає в Америці. І про його місцеперебування має повідомити ось цей документ. І він повідомить, друзі мої, або я не Жак Паганель!