Annotation 4 page

Хропся гірко зітхнула. – Ну ось, мені так сумно стало на серці, – мовила вона. – Це ж про нас пісенька. Потомилися наші маленькі ніжки, а дому нема… – Вони у тебе потомилися, бо ти забагато витанцьовувала, – фуркнув Хропусь, вихиляючи свого келиха. – А дім ми неодмінно віднайдемо! – вигукнув Мумі-троль. – Не сумуй! Ми прийдемо додому, Мама чекатиме нас з наготованим обідом і скаже: «Як вчасно ви повернулися!» А ми скажемо: «Якби ти лишень знала, що за пригоди з нами трапились!». – У мене буде браслет з перлів, – мрійно прошепотіла Хропся. – А однією перлиною прикрасимо тобі шпильку на краватку. – Звичайно, хоча я рідко одягаю краватку, – сказав Мумі-троль. – А ще одну перлину я одягну на шийку своїй таємниці, – озвався Чмих. – У мене ж є таємниця, яка починається на К, закінчується на Я і ходить за мною слід у слід. А коли мене немає поруч, так тужить… – Може, у твоєї таємниці передостання літера Н? – поцікавився Хропусь. – Не скажу! – скрикнув Чмих. – Навіть не намагайся вгадувати! А Нюхмумрик все вигравав одні мелодії за іншими: і колисково-присмеркові, і бадьористо-мандрівні. Потроху повзики та водяники почали розходитися й зникати у лісових хащах. Зникли й мавки, а Хропся заснула, міцно стискаючи у лапці люстерко. Урешті замовкла музика, на галявині запанувала тиша. Світлячки погасли. Спроквола, дуже спроквола надходив ранок.
П’ятого серпня не заспівали пташки. Сонце ледь пробивалося крізь імлу. Зате над лісом висіла комета завбільшки з колесо до воза, оторочена вогненними язиками. Нюхмумрикові зовсім перехотілося грати на гармонії. Він крокував, глибоко замислившись та замкнувшись у собі. Інші також примовкли. Лише Чмих час від часу скиглив, бо у нього боліла голова. Було пекельно гаряче. Ураз ліс закінчився, і перед ними пролягла безмежна пустеля з подовгастими піщаними дюнами, між якими подекуди стирчали віхті дикого вівса. Мумі-троль спинився й принюхався. – Я не відчуваю запаху моря… – мовив він. – Тут погано пахне… – Це пустеля, – похмуро зронив Чмих. – Пустеля, в якій збіліють наші кості, їх ніхто й ніколи не знайде. Мені болить голова! Ноги в’язнули в піску. Вони брели далі, з одного гребеня дюни на інший… – Погляньте! – вигукнув Хропусь. – Он сунуть вервечкою гатіфнати! Гатіфнати незмигно вдивлялися в горизонт і неспокійно вимахували лапками.

– Вони прямують на схід, – зауважив Хропусь. – Мабуть, певніше податися вслід за ними. У них інстинкт, вони знають, куди йти… – Але наш будиночок на заході! – заперечив Мумі-троль. – Мама з Татом мешкають на заході, – і він, не звертаючи зі шляху, рушив прямісінько у бік Долини Мумі-тролів. – А тепер мені хочеться пити! – знову заскиглив Чмих. Та ніхто навіть уваги на нього не звернув. Піщані дюни стали нижчими, навколо все було вкрите морськими водоростями, що червоно світилися у відблисках комети, дрібними камінцями, мушлями, уламками березової кори та деревини, корками – всім, що можна знайти на морському узбережжі. От тільки самого моря бракувало… Вони стояли, тісно притулившись один до одного й знетямлено дивлячись поперед себе. Там, де мали плюскотіти м’які аквамаринові хвилі моря і вигойдуватися на гребенях чайки, зяяла прірва. Звідти здіймалися догори неприємні гострі випари, а вглибині щось булькало і бродило. Берег біля самих їхніх ніг западався урвищем, затягненим зеленим болотистим слизом.

– Море зникло, – ледь чутно прожебоніла Хропся. – Чому зникло море? – Не знаю, – Мумі-троль теж розгубився. – Добре, що ми не риби, – бовкнув Чмих, намагаючись зберегти задерикуватий тон. А Нюхмумрик сів у пісок і, обійнявши голову лапками, затужив: – Чудове море! Усе пропало! Не буде більше ні розваг під вітрилами, ні купання, ні улову великих щук! Не буде штормів, ані прозорої криги! І місяць ніколи більше не милуватиметься своїм віддзеркаленням у тихій воді! І берег уже не берег – усе пропало! Мумі-троль примостився поруч і спробував його розрадити: – Море повернеться! Усе повернеться на свої місця, як тільки комета полетить собі геть. Повір мені! Але Нюхмумрик не вірив. – Як нам потрапити на протилежний бік? – несподівано запитав Хропусь. – Ми не встигнемо обійти прірву за два дні… Відповіддю йому було мовчання. – Треба зібрати нараду, – стрепенувся Хропусь. – Я пропоную себе за голову й секретаря. Хто які має пропозиції? – Перелетіти… – мовив Чмих. – Обійти… – запропонував Мумі-троль. – Не меліть дурниць! – урвав їх Хропусь. – У нас немає часу на дурниці. Ваші пропозиції одноголосно не приймаються. Висувайте нові… – Сам висувай! – розсердився Мумі-троль. – Інших можливостей не існує! Так і запиши у своєму обдертому зошиті, що після прильоту комети від нас залишиться хіба мокре місце, бо вже навіть Нюхмумрик не вірить у наші сили!.. Навколо запала цілковита тиша. Раптом Нюхмумрик зірвався на рівні ноги: – Ми передибаємо провалля на ходулях і виграємо час! – Вірно! – підтримав його Мумі-троль. – Чудова ідея! Звичайно, ходулі! Покваптеся! Треба роздобути ходулі, і тоді ми порятуємося й повернемося додому! Усі кинулися на пошуки. Ніде не знайти стільки необхідних речей, як на морському березі. Мумі-троль роздобув щоглу, розламану навпіл, Хропся – держак від мітли та весло, Нюхмумрик – вудку й флагшток, Чмих – жердку й поламану драбину. А Хропусь повернувся до лісу і виламав там дві однакові за довжиною гілляки. Потім усі знову зібралися докупи, щоб опанувати мистецтво пересування на ходулях. Нюхмумрик чувся на ходулях, наче на власних ногах, і показував іншим, що та як слід робити.

– Ширше крок! – командував він. – Не думайте! Довіртеся своїм відчуттям! Не дивіться вниз, бо втратите рівновагу! – Мені паморочиться в голові! Мене зараз знудить! – скиглив Чмих. – Послухай, Чмиху! – існував лише один спосіб заспокоїти малого, і Нюхмумрик про це знав. – Цілком можливо, що на дні моря лежать затонулі скарби… Скиглія одразу ж перестало нудити. – Погляньте на мене! – загукала Хропся. – Я навчилася! Я зуміла! Я зовсім не думаю, лише відчуваю… – Хто б сумнівався! – буркнув її братчик. За вправами минула година, врешті Нюхмумрик сказав: – Тепер я вірю – ми впораємося. Час вирушати в дорогу! – Я ще не готовий! Мені ще треба повчитися! – заблагав Чмих, крадькома кинувши погляд на морське дно. – У нас немає часу, – не піддався на вмовляння Нюхмумрик. – Пильно вважайте на слизький намул та шпарини у дні. Ідіть за мною услід! Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів. – Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? – запитав Чмих. – Так-так, пам’ятаємо, – заспокоїв малого Мумі-троль. – Не хвилюйся. Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж. – Ось так, ось так, – примовляла вона, – зараз вам полегшає… – Як мені їх шкода, – мовив Мумі-троль. – Але ми не встигнемо врятувати усіх… – Хоч кількох, – гірко зітхнула Хропся. Вона видряпалася на свої ходулі й рушила вслід за рештою. Комета з дна провалля видавалася набагато більшою й немов тріпотіла та мерехтіла у водяних випарах мертвого моря. Схожі на довгоногих комах, друзі все глибше й глибше спускалися в надра морського дна. Де-не-де здіймалися велетенські скелі піщаника – їхні вершини були колись острівцями, до яких приставали прогулянкові кораблики, а навколо у воді плюскотіла дрібна звірина. – Тепер ніколи не наважуся плавати на глибині, – зізнався Нюхмумрик. – Як уявлю собі, що таїться у безодні піді мною… Він зазирнув у розколину, де ще не висохла вода і вирувало якесь загадкове життя. – Але тут гарно! Моторошно й гарно… – додав Нюхмумрик. – Подумайте лишень, тут не ступала іще нога жодної живої істоти! – Он вона! – зарепетував Чмих. – Скриня зі скарбами! Ти ж казав, що на дні моря трапляються затонулі скарби! Чмих відкинув ходулі й почав витягати скриню з піску. – Допоможіть мені! – кричав він. – Вона замкнена… І міцно застрягла… – Скриня надто велика, – намагався погамувати запал малого Хропусь. – Ми не зможемо взяти її з собою. Любий Чмиху, поквапся! Дорогою нам трапиться ще не один гарний скарб! Чмих, похнюпивши носа з відчаю, поплівся за друзями. Скелі ставали вищими й недосяжнішими, а розпадини – глибшими. Ходулі раз у раз застрягали у тріщинах, просуватися вперед стало важче. Час від часу хтось перечіпався й поров носом. Друзі перестали розмовляти, мовчки брели, брели, брели… Раптом перед ними вигулькнув затонулий корабель. Бідолаха мав страшенно нещасний вигляд. Щогла зламалася, пробиті боки заросли мушлями та водоростями, такелаж забрала зі собою морська течія, але жіноча фігура на носі збереглася й з сумною усмішкою дивилася кудись повз них.

– Гадаєш, їм пощастило врятуватися? – прошепотів Чмих. – Звичайно! – навіть не допускав сумнівів Мумі-троль. – Вони ж мали рятувальні шлюпки. Ходімо! Надто сумна картина… – Зачекайте! – попросив Чмих, зістрибуючи з ходуль. – Там щось блищить! Певно, золото! Він заповз під корабельні уламки і почав відкопувати блискучу річ з купи водоростей. – Кинджал! Золотий, з коштовним камінням на держалні!

Хропся нахилилася, щоб роздивитися ближче, й похитнулася. Вона нахилилася вперед, потім відсахнулася назад, пронизливо закричала і полетіла широкою дугою в чорне нутро корабельного руйновища. Мумі-троль кинувся на порятунок. Він видряпався вгору заіржавілим якірним ланцюгом, ковзаючись на слизьких рештках водоростей, вибрався на палубу й зазирнув у темряву трюму. – Де ти? – Тут! – тоненько заскімлила Хропся. – Поранилася? – Ні, але мені страшно. Мумі-троль зістрибнув у трюм. Вода сягала йому до пояса, тхнуло пліснявою. – Це Чмих в усьому винен зі своєю вічною жадобою коштовностей! – Але я його не винувачу, – заперечила Хропся. – Мені також дуже подобаються коштовності: і золото, і перли, й діаманти! Хтозна, може, й на цьому кораблі вони є… Може… – Надто темно! – урвав її Мумі-троль. – До того ж, тут на кожному кроці чигає небезпека. – Твоя правда, – слухняно погодилася Хропся. – Витягни мене нагору, будь ласка. Мумі-троль підсадив її до краю отвору. – Що там у вас? – гукнув Нюхмумрик. – Я знову врятована! – радісно відповіла Хропся, досягаючи люстерко, аби пересвідчитися, чи воно не розбилося. На щастя, люстерко уціліло, жоден рубін не відколовся. У дзеркалі Хропся бачила свою намоклу гривку, чорний отвір на палубі, вушка Мумі-троля, які стирчали з того отвору, а поза його спиною, глибоко у темряві, – ЩОСЬ, щось ворухке! І те Щось усе ближче підкрадалося до Мумі-троля… – Обережно! – скрикнула вона. – За тобою хтось крадеться! Мумі-троль озирнувся… …і побачив восьминога! Найгрізніше страховисько морів, велетенський спрут поволі підповзав до нього з темряви. Мумі-троль спробував видряпатися з пастки, але деревина була надто слизькою, він щоразу зісковзував і зрештою булькнув у воду. Хропся лементувала на повні груди, не випускаючи, однак, з лапок люстерка. Спрут невблаганно наближався.

Раптом він завмер і заблимав очицями. Дзеркальце упіймало своєю поверхнею палахкотливе сяйво комети і засліпило чудовисько. Восьминіг налякався, бо все своє життя прожив у пітьмі, у глибинних нетрях моря. А тепер темрява зникла. Море зникло. Та – що найжахливіше – очі осліпли від нестерпного червоного світла. Восьминіг застогнав і, зіщулившись у найдальшому кутку трюму, затулив усіма вісьмома щупальцями голову. – Хропсю, ти врятувала мені життя! – вигукнув Мумі-троль. – Та ще в який винахідливий спосіб! – Це сталося випадково! Але я радо рятувала б тебе щоднини від восьминогів! – Це було б уже занадто! – зауважив Мумі-троль. – Ходімо! Не хочу затримуватися у цій дірі ані на хвилину! Цілий день мандрували вони пустелею вимерлого моря, сходячи все глибше і глибше. Тут зустрічалися велетенські глибоководні мушлі, анітрохи не схожі на ті, що викидає на берег прибій. Вони були дуже яскравими та барвистими, з численними зубцями й завитками. – У них можна й мешкати, – зауважила Хропся. – Чуєте, як шумить усередині? Може, хтось там сидить і дихає?

– Це море, – пояснив Нюхмумрик. – Мушля пам’ятає шум моря. Йому закортіло пограти, і він вийняв з кишені свою губну гармонію, але не зумів видобути з неї жодного звуку – водяні випари витіснили всі мелодії. – Це мені зовсім не подобається, – засмутився Нюхмумрик. – Тато полагодить тобі гармонію, як повернемося додому, – заспокоїв його Мумі-троль. – Він майже все вміє лагодити, якщо має відповідний настрій… – Ми неподалік найглибшої морської западини, – попередив Нюхмумрик. – Будьте обережні… Водорості тут не росли. Морське дно, вкрите сірою багнюкою, стрімко обривалося углиб просто перед ними. Навколо панувала велична німотна тиша. Зненацька дно зникло у безодні тіней та пари. Ніхто не наважився підійти до краю, щоб глянути вниз. Друзі побрели уздовж урвища, лише Хропся озиралася, тужно зітхаючи, бо біля самого провалля лежала найгарніша морська мушля. Вона біло мерехтіла у присмерку, і море співало у ній. – Облиш! – мовив Мумі-троль. – Тут небезпечно! Внизу причаїлися небачені чудовиська. Вони чатують у багнюці… Настав вечір. Друзі збилися докупи, наслухаючи неприродну тишу. Усе навколо було м’яким, вологим та дивно мовчазним, їм бракувало звичних приязних звуків, які приносить зі собою надвечір’я: шелесту листя під повівом нічного вітерцю, перегуку пташок, кроків запізнілих подорожніх, що поспішають додому. Розпалити вогонь було ніяк, тож вони боялися заснути посеред зачаєних небезпек, що могли чигати звідусіль. Урешті видряпалися на високу скелю, на вершині якої почувалися трохи безпечніше, і повечеряли рештками хрустких хлібців із Хропусевих запасів. Мумі-троль викликався першим стояти на чатах, ще й відчергувати замість Хропсі. Всі позасинали, тісно притулившись один до одного, а він вдивлявся у пітьму, що запала над пустелею мертвого морського дна. Підсвічене сяйвом комети, воно здавалося червоним, однак тіні залишалися чорними, мов оксамит.

Мумі-троль оглядав похмурий краєвид і думав, як же, напевно, потерпає від страху Земля, спостерігаючи за наближенням палаючої вогненної кулі! Він думав про те, як страшенно любить увесь світ з лісами й морями, вітрами й дощами, сонячним сяєвом, травами й мохами, а ще про те, що жити без цього неможливо…

Але потім він згадав про Маму і вирішив, що вона неодмінно придумає, як зарадити лихові.
Чмих прокинувся і сказав: – Завтра вона прилетить. Усі подивилися на комету (навіть Хропся, але боязко, з-під пасемець гривки). Комета в короні з вогненних язиків стала загрозливо великою. Від спеки вся волога випарувалася, і тепер було видно далеко навкруги. – Доброго ранку! – привітався Нюхмумрик, натягуючи капелюх на вуха. – Нам час у дорогу! Близько сніданкової пори їм стрінувся на велосипеді домовичок з дитям у торбі за спиною, з валізкою на багажнику та гронами торбинок на кермі.

Домовичок аж пашів від напруги і мовчки витріщився на них. – Привіт! – гукнув – Мумі-троль. – Ти мене не впізнаєш? Перебираєшся в інше помешкання? Домовичок зліз з велосипеда і, ледь переводячи дух, заторохтів: – З Долини Мумі-тролів уже всі накивали п’ятами! Ми не маємо наміру чекати, доки прилетить комета і настане кінець світу! – Хто сказав, що комета впаде в Долину? – запитав Хропусь? – Ондатр! – А як же Мама з Татом? – скрикнув Мумі-троль. – Вони ж чекають на мене! – Так-так, – нетерпляче перебив його мову Домовичок, – вони сидять на ґанку. Але це мене не стосується! Зрештою, ти не встигнеш туди добратися… І Домовичок з розчухраною чуприною покотив далі. На якусь хвилю друзі завмерли, безпорадно переглядаючись. – Валізка! – сказав урешті Нюхмумрик. – Торби і пакунки! У таку спеку! Ходімо! Віддалік вони бачили сотні гатіфнатів, які брели на схід. Усе морське дно, доки сягало око, шумувало біженцями. Дрібна живність та повзики, мишачі родини й тролі-моховички, лісові звірята – усі втікали з Долини Мумі-тролів. Одні йшли пішки, інші, більш налякані, бігли стрімголов, а великі родини пхали тачки чи тягнули навіть вози, дехто й свій будиночок прихопив. Усі нажахано позирали на небо, мимохідь кидаючи коротке «привіт!».

– Дивно! – сумно мовив Мумі-троль. – Я знаю багатьох із них! Ми так давно не бачилися!.. А вони й словом не хочуть перекинутися, хоч є багато чого розповісти… – Бо налякані! – пояснив Нюхмумрик. – Дурниці! – відмахнувся Мумі-троль. – Удома все рідне! Чого там боятися? – Очевидно, ми страшенно хоробрі! – вигукнув Чмих, вимахуючи своїм кинджалом, аж заблискотіло коштовне каміння на держалні. – Не такі вже ми й хоробрі, – задумливо мовив Мумі-троль. – Просто звикли до цієї комети. Вона майже наша знайома. Ми першими довідалися про неї, бачили, як вона росте і стає усе більшою… Уявляєте, яка вона самотня… – І, напевно, почувається іще самотнішою, знаючи, що всі її бояться! – докинув Чмих. Хропся вклала долоньку в долоню Мумі-тролеві. – Якщо ти не боїшся, – мовила вона, – то й я не боятимуся.
Нарешті друзі дісталися протилежного берега моря. Вони повідкидали свої ходулі, качалися у піску, бігали лісом, галасували й сміялися, хапаючи одне одного в обійми. – Ми майже вдома! – радів Мумі-троль. – Поквапмося! Скоріше! Мама й Тато чекають нас на ґанку! Але додому було набагато далі, ніж вони собі думали.
У лісі їм зустрівся ще один гемуль, який сердито буркотів сам до себе, тримаючи на колінах альбом з марками. – Розгардіяш і суєта, – бубонів він, – лемент і паніка, і ніхто не може мені пояснити, що відбувається. – Доброго дня! – привітався Мумі-троль. – Чи не родич тобі Гемуль, який захоплюється нічними метеликами? – Двоюрідний брат по батьківській лінії, – буркнув Гемуль, ледь приховуючи свою неприязнь. – Справжній осел! Ми більше не родичі! Я анулював наше знайомство! – Чому? – здивувався Чмих. – Бо він має надто односторонні захоплення. Для нього нічого не існує навкруги, лише комахи, комахи й ще раз комахи… Може настати кінець світу, а він навіть не помітить! – Але ж саме це й відбувається! – озвався Хропусь. – Аби бути точнішим, кінець світу настане завтра о восьмій годині сорок дві хвилини… – Що?! – скрикнув Гемуль. – Отже, знову цілковитий розгардіяш! Я увесь тиждень впорядковував свої марки, не оминув увагою жодного водяного знака, і що тепер? Забрали мій стіл! Вихопили з-під мене стілець! Замкнули хатину! І ось я сиджу тут зі своїми марками, покинутий напризволяще, і ніхто не пояснить мені, в чому справа!

– Шановний Гемулю! – виразно й дуже поволі заговорив до нього Нюхмумрик. – Справа в тому, що завтра прилетить комета і зіткнеться з Землею. – Зіткнеться… – повторив Гемуль. – Це має щось спільного з колекціонуванням марок? – Аж ніяк. Комета – збожеволіла зірка з вогненним хвостом. І коли вона прилетить сюди, від твоїх марок нічого не зостанеться! – Ото нещастя! – скрикнув Гемуль, підбираючи подоли своїх спідниць. (Гемулі завжди носять спідниці. Чому – ніхто не знає. Напевно, їм ніколи не спадало на думку, що можна одягнути штани). – Що ж мені тепер робити? – Можеш приєднатися до нас, – запропонувала Хропся. – Заховаєшся разом з марками у нашій чудовій печері. – У моїй чудовій печері, – огризнувся Чмих. Отак Гемуль помандрував укупі з усіма до Долини Мумі-тролів. Його товариство було досить обтяжливим, але що вдієш. Одного разу їм довелося повертатися на багато кілометрів назад у пошуках загубленої цінної марки, двічі він затівав сварку з Хропусем, але про що, вони й самі не знали (щоправда, обидва стверджували, начебто вели палку дискусію, але то, без сумніву, була сварка). Чмих брів осібно і незвично німував. Він думав про кошеня. Чи не забувала Мама Мумі-троля ставити для нього на ґанку молочко? Ану ж кошеня не зрозуміє, що любити йому слід Чмиха, і полюбить натомість Маму Мумі-троля? Ластитиметься воно до його ніг чи байдуже почалапає геть, задерши догори хвостика? Тих кошенят важко збагнути… Надійніше нікому про нього не признаватися, обмежитися лише натяком, що у тебе хтось є, хто тебе дуже любить. Чмих неймовірно пишався, що за всю подорож ані разу не зрадив таємниці про кошеня. – Чуєте? – раптом спинився Нюхмумрик і вийняв люльку з рота. – Здіймається вітер… Усі теж зупинилися й прислухалися. Далеко в лісі чулося завивання, яке раптом перейшло у пронизливий свист. Однак дерева навіть не ворухнулися. – Погляньте! – зарепетував Хропусь. Високо над верхівками дерев нависала величезна хмара, яка то підіймалася, то опускалася, затьмарюючи червоне небо. Раптом вона впала у лісову гущавину. То були коники-стрибунці, мільйони велетенських зелених коників-стрибунців, які заходилися пожирати ліс. Вони мололи щелепами, аж тріщало все навкруги, перемелювали одне дерево за іншим, гризли, рвали, шматували, роїлися, стрибали і повзали…

Хропся видерлася на камінь і верещала не своїм голосом. – Не кричи! – намагався заспокоїти її братчик. – Це лише коники-стрибунці. Ти ж бачила вже такого, він грав на скрипці на балу. – Але ж від них тут роїться! – скрикнула Хропся. – Коники-стрибунці не рояться! Це неприродно для них! – Сподіваюся, марок вони не їдять? – з острахом запитав Гемуль, притискаючи до себе альбом з марками.

– Чудовий ліс! – мало не плакав Мумі-троль. – На що він тепер схожий! Дерева перетворилися на голі, обдерті від кори цурпалки, а під ними чорніла знищена земля. Квітка за вушком Хропсі залишилася єдиною живою рослинкою. Так само зненацька, як і з’явилася, хмара голодних коників-стрибунців здійнялася в повітря і зникла в західному напрямку. Ліс знову огорнуло тишею. Хропусь щось занотовував у своєму зошиті. «Катастрофа номер один, – писав він. – Чи знаєте ви, що поява комети завжди призводить до катастроф?» – Що таке «катастрофа»? – запитав Чмих. – Нашестя коників-стрибунців, чума, землетруси, – пояснив Хропусь. – А ще цунамі, циклони і таке інше… – Галас і лемент, одним словом, – пробурмотів Гемуль. – Ані хвилини спокою… Друзі побрели далі сплюндрованим лісом. – Тільки б вони не зжерли садок біля хати, – благав подумки Мумі-троль. – Мама помре з розпачу. А татова плантація тютюну… Любий Нюхмумрику, заграй щось, – попрохав він. – Хай навіть щось сумне… – Моя гармонія зіпсувалася, – мовив Нюхмумрик. – Лише кілька тонів можна видобути з неї. – То заграй те, що залишилося, – не відступався Мумі-троль. І тоді Нюхмумрик заграв пісеньку «Вілері валена»: Віл… вал…
Ніч… тем…
… година –
Ти сама…
Зму …
… дому нема…

– Жахливо… – зауважив Гемуль. Ледь переставляючи змучені ніжки, друзі мандрували далі. Надвечір знявся вітер. Спершу це був звичайний різкий вітер, та згодом він набрав сили і сягав уже п’яти-шести балів. Невдовзі сила вітру досягла семи балів, а тоді почався ураган, який застав подорожніх посеред великої трясовини. – Катастрофа номер два! – вигукнув Хропусь і помахав своїм зошитом. – Циклон! Порив вітру вихопив у нього з лапок і поніс угору зошита з усіма інструкціями та порадами, як поводитися, щоб порятуватися від комети. – Нас занесе ураганом просто додому! – зрадів Мумі-троль. – Яке щастя, що він дме у потрібному напрямку! Буря, завиваючи, гнала їх через болото. Вітер намагався зірвати капелюха з голови Нюхмумрика, відривав від землі Чмиха і заніс у піднебесся медаль Мумі-троля.

– Я боюся! – хлипала Хропся. – Тримай мене за лапку… Мумі-троль і на мить не відпускав її лапку. «Якби у мене була велика повітряна куля, – думав він, – ми полетіли б додому, просто в обійми Мами і Тата…» У цю мить заволав Гемуль, та так, що де там з ним змагатися навіть протитуманній пароплавній сирені. Ураган вихопив у нього альбом з марками, і той полетів у світи з усіма раритетами, серіями та водяними штемпелями, тріпочучи, немов птаха, й зникаючи у високості… Гемуль кинувся навздогін. Його спідниці надулися вітром, лопотіли й ляскотіли… Гемуля, схожого на величезного паперового змія, теж, напевно, занесло би бозна-куди, якби він не зачепився за кущ. Отам він сидів, натягнувши свою хламиду на голову й оплакуючи втрату.

За якусь мить Гемуль відчув, як хтось шарпає його за руку. – Не чіпайте мене, – проскімлив він. – Я втратив свій альбом з марками! – Знаю, – мовив Мумі-троль. – Мені дуже шкода. Але, на жаль, ми мусимо позичити твою сукню. Зробимо з неї повітряну кулю. Нас чекають удома! А комета вже зовсім близько! Зніми, будь ласка, свої спідниці… – Дайте мені спокій! – істерично заверещав Гемуль. – Ні слова про комети! Ненавиджу комети! Ураган тим часом сягнув уже десяти балів. Від горизонту сунула чорна спіраль смерчу. Все ближче і ближче… – Знімай хламиду! – закричав Нюхмумрик. Ніхто не чув, що саме відповів Гемуль, але ніхто, правду кажучи, й не прислухався, бо сказав він напевно щось дуже мерзотне. Не гаючи часу, друзі роздягнули Гемуля, знявши сукенку йому через голову. То була дуже велика, оздоблена торочками й воланами сукня, яку Гемуль успадкував від своєї тітки. Достатньо було стягнути комірець та позв’язувати рукави – і чудова повітряна куля готова! Чорна хмара смерчу була вже зовсім поруч. – Міцно тримайтеся за поділ! – скомандував Нюхмумрик. – Зараз полетимо вслід за твоїми марками! Усі вхопилися за торочки Гемулевої хламиди, ураган підняв їх у повітря саме за мить до того, як на трясовину прикотився смерч і погнався за ними навздогін. Земна твердь зникла з-під ніг, усе навколо потемніло. І полетіли вони далеко-далеко на захід, назустріч сутінками та ночі.

Незадовго до півночі циклон охляв. Повітряна куля поволі опустилася в ліс і зависла на високому дереві. Усі мовчали, приходячи до тями; сиділи, скоцюрбившись, на гілках, вдивлялися у червону пітьму лісу і наслухали, як віддаляється циклон – усе далі й далі… Під кінець до них долинав лише слабкий посвист, а потім усе стихло. Першим озвався Нюхмумрик: – Як чуєтеся? – Мені здається, що це я, – відгукнулася найменша тінь. – А може, й не я, лише якесь нещасне дрантячко, яке приніс зі собою ураган… Я ж попереджав, що все на вашу відповідальність! – Та не бійся, то таки ти! – сердито пирхнув Гемуль. – Тебе не так легко позбутися! Хотілось би знати, чи існує хоч якась можливість повернути собі сукенку? – Ось вона… Повертаємо з великою вдячністю! – мовив Хропусь. – А де Хропся?! – скрикнув Мумі-троль. – Я тут! – почувся її голосок з темряви. – Навіть люстерко зі мною! – А я вберіг свого капелюха! – розсміявся Нюхмумрик. – І пір’я на ньому! І губну гармонію! Гемуль натягнув сукню через голову. – У вас, як мені видається, чудовий настрій! – бурчав Гемуль. – Не терплю зім’ятих торочок! Та всім уже забракло сил на балачки. Друзі позасинали на розлогих гілляках дерева. Вони були такі стомлені, що прокинулися аж о дванадцятій годині наступного дня.
У п’ятницю сьомого серпня панувало цілковите безгоміння та жахлива спека. Ніхто не знав, котра година, лише інстинктивно відчували – вже далеко не ранок. Комета виросла до велетенських розмірів, і ні в кого не виникало сумніву, що прямує вона в Долину Мумі-тролів. Вогненні язики в її короні побіліли і засліплювали неймовірно яскравим сяйвом. Мумі-троль першим зліз із дерева, обережно озирнувся на всі боки і принюхався. – Тут зелено! – вигукнув він радісно. – Тут ростуть квіти і трави! Ліс ніхто не пожер, вигляд у нього такий, як і повинен бути! А ще мені здається, до дому зовсім близько! Того дня кожний жучок чи мурашка щонайглибше заховалися в землю, а птахи зачаїлися у кронах дерев, чекаючи, що ж буде далі. – Люба сестричко, – мовив Хропусь, – чом би не заквітчати твоє вушко квіточкою? – Дуже мило з твого боку, що ти подумав про це, – відповіла Хропся, – але щось мені не хочеться. Я боюся… Чмихові не йшло з голови кошеня. Чи сидітиме воно на сходах ґанку? Скаже до нього хоч слово чи лише муркотітиме? А може, не впізнає його, бо ще надто маленьке? Чмих усе більше непокоївся та хвилювався, аж урешті тихенько зарюмсав. – Усе влаштується, ось побачиш, – підбадьорив малого Нюхмумрик. – Але спробуй трохи прискорити крок, бо часу залишилося зовсім мало… – Мало часу! – вибухнув обуренням Гемуль. – Усім мало часу! Усі галасують! Ніде нема спокою на землі! Гемуль повсюди шукав альбом із марками, обличчя у нього зморщилося від горя. Було нестерпно гаряче, а у них – ні шматочка їжі, ані краплини води. Отак і брели понуро… «Дивні речі відбуваються, коли чогось дуже прагнеш, – думав собі Мумі-троль. – Я ось, скажімо, вловлюю розкішний запах щойно спечених пиріжків». Мумі-троль тоскно зітхнув, та нараз зупинився і, задерши догори носа, принюхався. А тоді кинувся бігти, тільки п’яти замиготіли. Ліс порідів. Запах пиріжків став відчутніший. І враз перед ним з’явилася Долина Мумі-тролів з блакитним будиночком, звичним та затишним, як і того дня, коли вони подалися в мандрівку. А вдома Мама спокійно пекла кардамонові пряники. – Ми вдома! Ми вдома! – галасував Мумі-троль. – Я знав, що все щасливо завершиться! Подивіться-но! – Он місток, про який ти розповідав, – мовила Хропся. – А ось там, напевно, дерево, по якому можна лазити. Чудова хатинка й чудовий ґанок! Чмих глянув на сходи ґанку. Кошеняти там не було, воно його не чекало… На кухні Мама Мумі-троля прикрашала збитими вершками високий багатоярусний торт. Навколо торта гарними шоколадними карлючками було написано: «Моєму любому Мумі-тролеві», а вгорі красувалася цукрова зірка. Мама Мумі-троля щось собі тихенько насвистувала і час від часу позирала у вікно. Мумі-тато стурбовано ходив з кімнати в кімнату, потерпаючи від нетерплячки.